:)

Володимир Єшкілєв

(no subject)
:)
v_yeshkilev
Дякую всім за привітання і віртуальні і реальні. :)

Усі кути трикутника
2
v_yeshkilev
03.05.2012р., - Відбудеться презентація
книги В. Єшкілєва "Усі кути трикутника"

Місце проведення - Івано-Франківськ
КМЦ «Є», вул. Незалежності, 31.,4й поверх

Початок -о 18.00

ПОРАДИ ДЛЯ БІДНИХ
:)
v_yeshkilev
Книгарні заповнені літературою зі специфічними назвами: «100 кулінарних порад», «Как стать VIP-женой», «1001 способ поймать удачу», «Золотые идеи успеха», «Секреты настоящей леди» тощо. Ці видання, судячи з накладів та коментарів продавців, мають постійний попит. Відповідно, ми можемо припустити, що існує значний прошарок населення, пересічні представники якого насправді переконані, що успіх можна як біологію або арифметику вивчити за рекомендованим підручником. Що «секрети справжньої леді» набуваються не досвідом справжньої леді, а читанням творів якоїсь досвідченої чи відомої світської (напівсвітської) дами.

Ми намагаємося уявитиCollapse )

"Трикутник Сковороди: апокриф та академічні розвідки"
:)
v_yeshkilev
Запрошую Вас взяти участь у круглому столі,
"Трикутник Сковороди: апокриф та академічні розвідки",
який відбудеться 19 квітня 2012р.

Початок - о 18.00

Місце проведення: Книгарня "Є"
м. Київ, вул. Лисенка, 3,
(ст. метро «Золоті Ворота»)

Модератор — Сергій Грабар.

ВОЛОДИМИР ЄШКІЛЄВ: “В ТОМУ, ЩО ТЕПЕР ВІДБУВАЄТЬСЯ В УКРАЇНІ, ВИННІ НЕ МАСОНИ, А ЇХ ВІДСУТНІСТЬ"
:)
v_yeshkilev

Поява на різноманітних літературних презентаціях письменника Володимир Єшкілєва завжди означає, що будуть якісь провокації, буде пікантно і весело. Такою ж вийшла розмова з автором напередодні презентації двох його найновіших романів.

Ми спілкувались у помешканні письменника, яке пахне індійськими паличками й нагадує маленький храм. На одній зі стін схема ієрархії масонського ордену. "Сьогодні будь-хто, навіть письменник, може очолити цей орден", - підморгуючи зауважує Єшкілєв, який у місті є відомим дослідником ідей масонства. Поміж розмовами про літературу Володимир Єшкілєв заінтригував ще й своїм умінням гадати на картах Таро, незакінченим шляхом мага та пророцтвами щодо майбутнього України.

- Розкажи про свої нові книги, які будуть презентуватися в Івано-Франківську.
Це два останніх романи: «Побачити Алькор», який вийшов у видавництві «Фоліо», і роман «Тінь попередника», який вийшов у видавництві «Ярославів вал» у серії "Червоне і чорне" Сергія Грабара. Ці романи з різних циклів. «Побачити Алькор» належить до так званого циклу «Богині», першою книгою якого був роман «Богиня і консультант». Це роман про гностичні таємні товариства в Україні: жерців масонів, тамплієрів, містиків "Червоної гілки", ковен Тага північної Валломи, ті згромадження, які на сьогоднішній день невидимі, але вони теж мають свою владу, свою ієрархію, інтереси, борються між собою. Вони існують насправді, але їхня діяльність базується на закритості, і це зрозуміло, бо гностичний спосіб мислення тяжіє до того, щоб інформація про шляхи, які шукаються до Бога та вищих сил, не оприлюднювалася.

Роман "Тінь попередника" з іншого циклу "Фаренго" - це науково-фантастичний цикл романів, який оповідає про далеке майбутнє цивілізації. Події відбуваються десь 800 років після нас. Людство пройшло через кризу, викликану необмеженим використанням інформаційних і генетичних технологій. Це привело до появи різних мутацій, генетичних виродків, небезпечних хвороб і такого розвитку генної інженерії, коли в домашніх лабораторіях можна буде сконструювати собі смертельний вірус. Адміністративною формою людства є імперія, яка контролює 85 населених світів і технічні засоби пересування між зоряними світами. Ця імперія стикається з інопланетною цивілізацією, і після програної війни починається оповідь про розслідування одного дивного епізоду, який відбувся під час війни. У сюжеті є і страшні космічні монстри, і відверті сексуальні сцени, міжзоряні польоти і містика - я відірвався собі на повну (сміється).

Читати даліCollapse )

Анонс
:)
v_yeshkilev
9 лютого о 18.00 в культурно-мистецькому центрі «Є» (м.Івано-Франківськ) відбудеться презентація нових романів «Побачити Алькор» і «Тінь попередника». Модератор зустрічі – письменниця Марія Микицей. Організатори очікують на жваву дискусію з питань літератури та метафізики.

«Побачити Алькор» - роман про невидимі війни українських масонів з окультними згромадженнями магів. Детективний сюжет робить цей твір цікавим як для знавців магічних практик, так і для любителів пригодницької літератури. Роман вийшов у серії «Графіті» видавництва «Фоліо» (м.Харків).

«Тінь попередника» - одна із перших спроб написання української наукової фантастики. Дія роману відбувається на просторах зоряної Імперії у далекому майбутньому. Людство намагається подолати чергову кризу, ускладнену вторгненням загадкових істот з далекого космосу. Роман вийшов в серії «Червоне і чорне» видавництва «Ярославів вал» (м.Київ).

РЕСЕНТИМЕНТ
:)
v_yeshkilev
Ніцше у книзі «Генеалогія моралі» (1887 рік) увів термін французького походження ressentiment, яким позначив специфічне соціальне відчуття мстивості, яке низова спільнота переживає по відношенню до верховної суб’єктності, зокрема до вищих суспільних класів. Класичними прикладами ресентименту вважаються настрої революційних мас під час Великої французької революції («На ліхтарі аристократів!») та російської революції 1917 року («Грабь награбленое!»). Різноманітні прояви ресентименту були розглянуті у знаменитій книзі Макса Шелера «Ресентимент у структурі моралей» (1912 рік).

Ресентимент був канонізований радянською владою в якості свідомого класового прагнення справедливості (як конкретної, так і історичної). Комуністи культивували ре сентимент на всіх рівнях, включно з побутом. Жахливий одноманітний побут пересічних жителів СРСР (включно з бридким одягом, барачною архітектурою та меню робітничих їдалень) також був частиною радянського ресентименту. У ХХ столітті він став одним із іконних форматів наріжного народного міфу Справедливості. Того незнищенного міфу, що квітнув на нашій землі ще за часів митрополита Ларіона. Останній, як відомо, ще у середині ХІ століття поставив справедливість (сприйняту через благодать Божу) над Законом.

Повставати проти панів справедливо. Відомщення за соціальне приниження не входить у протиріччя з гуманістичною мораллю. Хто проти? Хто утримався? Всі «за».

Відповідно, ресентимент залишився у нас канонізованою частиною суспільної міфології. Саме на його відрогах в кінці ХХ століття пишно напнулися нарости пустопорожніх суперечок і дискусій, понабрякали пухирі постмодерну та інших способів антикварного мислення. Відповідно, розплодилися тлумачі, перекладачі, гуманісти, техношамани, оглядачі, колекціонери і коментатори -- звична ще від ман’єристичної доби фауна темних завулків догматизованого гуманізму. Уся вона приготувалася переповзти у нове століття й далі паразитувати на тій суміші з Карла Маркса, Карла Попера і «карлайлу», яку споживають в Україні під брендом «світогляду реалізованої людини». Але не сталося. Чи то китайці почали більше їсти, чи то фінансові корпорації занадто захопились робленням грошей із повітря, все пішло не так.

Декорації старої доброї гуманістичної Справедливості почали просідати під вагою вікової пилюки.

Захопливе видовище. Всі усталені символи і поняття тепер набувають іншого забарвлення. Іншого присмаку. Криза зжирає економічні доктрини вічного капіталістичного процвітання. Слово «кредит» втрачає милу пухнастість і відблискує чимось хижим і незатишним. Лідерів революцій пристрілюють у канавах. Учорашні партизанські ватажки та олдові хакери стають добропорядними бізнесменами, консультантами спецслужб і телекоментаторами, політв'язні – чиновниками, королі сцени – педофілами.

Правнуки переможного пролетаріату відкривши рота дивляться весілля британського принца і не бачать в ньому символ недобитого феодалізму. "Головний текст буття" зависає, не витримавши тотального перепризначення понять, ієрархій і сенсів. Одночасно з глибин пам'яті випливають позначки і сліди, давніші за істину. Позначки і сліди Порожнечі. Тієї самої, яка не дає прочитати жодний "головний текст" у формі присутності, а тільки у формі Музею. Звичайні читачі таблоїдів відчувають це як поглиблення прірви між висловлюваннями авторитетів і побутовою дійсністю. Звичайні читачі таблоїдів чіпляються за традицію.

Простіші люди починають шукати антихриста, всесвітню змову і таємних маґістрів. Більш розумніші відкорковують пляшку віскі (горілки, бренді, коньяку) і намагаються втопити маґістра внутрішнього, побудованого з шкільних правил: "не виходь з уроку до дзвінка", "не жуй ґумку", "не дрочи на сусідку зліва". А найрозумніші з простих розривають звичні текстові ланцюжки і шукають випадкових слідів звіра. Адже існує ще одне припущення: епохи, немов ящірки, залишають свої хвости на поталу коментаторам і тишком-нишком відповзають у таємні печери. Прихоплюючи туди найголовніші свої надбання. Несмачні і нестильні. Знайти їх там можна лише Неправильним Викликанням.

Себто особливою, відомою лише обраним містикам, розумовою технікою, яка спрямовує ерекцію не до сусідки зліва, а до заспиртованої жаби на вчительському столі.

ЗАЙЦІ-МУТАНТИ (ІЗ ЩОДЕННИКА МИСЛИВЦЯ)
:)
v_yeshkilev
Шоста година ранку. Поле під Тязівим. Низькі хмари кольору старого цинкованого цеберка зливаються з морозним туманом. Істота у білому хутрі вистрибує з ріллі в двадцяти метрах від джипу. Ми з М. не встигаємо дати їй прочухана. Ми взагалі не встигаємо, тому що рушниці ще лежать в багажнику. Ми добираємось до них лише тоді, коли істота візуально розчинюється у депресивному навсібіччі.

«То був кіт, - каже М. – Здоровенний кіт. Зайці так не бігають».

Я знаю, що зайці так не бігають. Але щось заважає мені погодитись з М. Визнати, що та істота лише хижий сільський котяра, що вийшов на поле у пошуках гризунів. Визнати, що полювання почалось під непевним знаком кота.

«Ні, - кажу я, - це був заєць-мутант».

М. підозріло дивиться на мене. Я його розумію. Мати поряд із собою практикуючого метафізика з двостволкою дванадцятого калібру, котрий раптом називає кота «зайцем-мутантом», не дуже то й комфортно.

«Треба прийняти», - пропоную я.

Перед полюванням кожний порядний мисливець повинен збадьорити шокований раннім пробудженням організм трьома ритуальними шкаликами. Перший п’ється за звірину (аби не переводилась й не ображалась), другий за зброю і третій за колег у полюванні. Затяті хантери п’ють ще два – за псів і за погоду, але то вже понти.

Після третього шкалика М. запитує:

«А що то за тема така про зайців-мутантів?»

«Хіба ти не знаєш?» - тепла креативна хвиля добігає до моєї потилиці.

«Ні».

«Існують зайці-мутанти», - кажу я із тою впевненістю, якою доля винагороджує розповсюджувачів БАДів і продавців брошур релігійного змісту.

«Ну?»

«Ото ж бо! - я догризаю канапку з сиром і перечеплюю рушницю на праве плече. – Кожний туман може виявитись порталом, що веде до паралельних світів, а там живуть зайці-мутанти. Якщо цей світ настільки недосконалий, що полями тут замість чесних правильних зайців бігають якісь коти, то краще я піду полювати до паралельного світу».

«Але ж тебе й загребло…» - позаздрив М.

«Світ – це тільки те, що ми собі уявляємо, - продовжив я. – Якщо я зараз уявляю себе у світі зайців-мутантів, то значить я там і знаходжусь. І, взагалі, перш, аніж щось робити,треба створити світ у якому будемо це робити. Наприклад, перш, аніж полювати, треба…»

«Я зрозумів, - сказав М. – Рушаймо он тим полем. Відстань – двадцять. За тими кущами повернемо до села і пройдемо вздовж городів».

І ми рушили полем. За яким насправді (я це знав) не було ніякого села. Тому що у цьому світі вже сто років як зайці-мутанти перетворили на руїни усі міста і села. А також з’їли усю моркву і винищили всіх мисливців.

ТИМ, КОМУ НЕ СМАКУЄ БАЛАНДА
:)
v_yeshkilev
29 жовтня 1945 року майбутній володар думок лівої Європи та майбутній Нобелівський лауреат Жан-Поль Сартр прочитав у переповненому паризькому «Залі Сантро» свою знамениту доповідь «Екзістенціалізм і гуманізм». Ця доповідь на цілих півстоліття стала одним із найцитованіших філософських текстів у світі. Сьогоднішнє розуміння «гуманізму» західними лібералами, соціалістами, неокомуністами та соціал-демократами багато в чому сформовано під впливом слів автора «Нудоти», що їх майже побожно слухала вишукана публіка європейської метрополії шістдесят два роки тому.

Сартр наголосив на тому, що гуманістичних цінностей, як незмінних фундаментальних пріорітетів, вмонтованих у наше суспільство, насправді не існує. Жодна традиція, релігійна чи національна, жодна «народна духовність», жодна універсальна ідея не відтворюють й не продукують гуманістичні цінності «просто так», автоматично.

Кожного разу ці цінності вимагають свіжого «привнесення у світ», вимагають когось, хто знов й знов буде брати на себе незмірний та невдячний клопіт примислювати для себе та ближніх «людяність». У цьому, здається, найуразливіше місце гуманізму та, одночасно, достатня передумова його невразливості. Неможливо поставити ідею гуманізму під сумнів, упослідивши певну людину, партію, ідею чи традицію. Нові носії гуманістичного світогляду відтворять його в нових форматах і поколіннях.

Така філософія приводить до думки, що єдиним виправданням людського існування є вчинок, що спирається на усвідомлення себе, як особистості. «Людина, - казав Сартр у доповіді 45-го року, - у своєму житті сама обирає собі позицію, малює власне обличчя й за межою цього обличчя нічого насправді немає». Кожна спроба «намалювати собі обличчя» є проектом, актом подолання певної перешкоди.

Людина ніби вимушена раз-у-раз «емігрувати» із самого себе в нову реальність, яку перед тим для себе готує. Людина – вічний кочівник крізь реальності. Сьогодні людина говорить собі: я шукаю. Завтра вона скаже: я захищаю те, що знайшла. А післязавтра знайдене вже не буде прихистком, тому що потоки долі знов виселять людину з її улюбленої зручної мушлі. Виселять у мандрівну бездомність, у вічне сирітство «двоногої тварі». Найкраще такі «виселення з себе» робить смерть. Й ніхто не знає, до якого готелю вона запроторює тих, кого спромоглася виселити.

Як бачимо, Сартр запропонував такий собі вишуканий атеїзм, нагадуючи людям про те, що окрім них немає законодавця і батька, що вони у своїй самотності та покинутості повинні самі приймати рішення стосовно своєї долі. З цими висновками Сартра не погоджувалися Гайдеггер і Марсель, Шнайдер і Гвардіні, Гадамер і Ясперс. Але, попри всі заперечення, ніхто з них не зміг вичерпно пояснити: чому люди так бояться бути вільними? Чому після усіх балачок про свободу, гомо сапієнси починають шукати собі батька. Бога Саваота або ж бога Говінду, або ж друга усіх дітей Йосифа Вісаріоновича, або ж просто якого небудь кримінального Татка, що приголубить «синків», дасть їм пайку, притисне до широких рамен і скаже: «Ти зі мною. Все буде добре».

Більшість людей просто не вірить у те, що можно бути вільним. Це відчуваєш власною шкірою, коли зустрічаєш чергового знайомого, котрий здалеку починає розпитувати тебе: кому продався, бува не китайцям? Уявити собі, що можна успішно жити, не продаючись нікому, ці знайомі не здатні.

В тому вічні присмерки гуманізму. Кожний може розпочати свій проект свободи. Кожний може «виселити себе» в іншу реальність, де йому приготовлено трон і владу над сущим. Але більшість замість цього вперто зміцнює стіни своєї тюрми, думаючи лише про те, що хтось захоче відібрати їхню жалюгідну щоденну порцію баланди. І все, що цікавить цих «дітей гуманізму», це питання: невже у сусідніх камерах годують краще? Невже там м’якіші нари? Ці питання печуть і скубуть їхні мізки. І вони не помічають відкритих дверей тюрми.

Не помічають, тому що за дверима тюрми треба бути вільним. Й, навіть, сидячи на «троні сущого», треба боротися за цей трон. Щоденно. Щохвилинно. Позаяк свобода не ділиться. Або вона існує у всій своїй цілісності, або її немає зовсім. Цілісність важко втримувати. Майже неможливо. Тому більшості зручніше сидіти у камерах. Там не вимагається бути цілісним. Й там наливають баланду. Надійну таку рідину.

З наступаючим!
:)
v_yeshkilev
ПІДОЗРІЛИЙ ТАНДЕМ





У Санта Клауса є олень Рудольф. Звичайна неголена звірина. Це нормально. А от тандем з Діда Мороза і Снігуроньки викликає певні підозри. За прийнятою з радянських часів легендою Снігуронька номінована як онучка ДМ. Однак сучасні модернізатори і трансформатори архетипів переконують нас, що Снігуронька не зовсім онука новорічного бороданя. Вірніше, зовсім не онука, а… Згадаймо сценку з горілчаної реклами, де ДМ бадьоро прилаштовується до сідниць закашляної красуні у блакитній шубці. Прилаштовується ніби то з шляхетною метою – врятувати Снігуроньку від небезпечного дихального спазму. Але гламурна дама, яка у згаданій рекламі відкриває Дідові двері, за сценарієм потрактовує сценку в притаманному гламурним дамам форматі. Нам смішно.

Нічого блюзнірського у цьому нема. ДМ все ж таки не «санта» й не єпископ Мірлікійський. Просто веселий Дідо. У моїй колекції є саморобна чорно-біла фотолистівка 1956 року, де новорічне свято представлене у вигляді пародійної алкогольної оргії (такий собі новорічний самвидав від безіменного фотографа доби Микити Сергійовича). ДМ і його «онука» там зображені зовсім не такими благосними, як у класичних радянських мультиках чи на офіційних листівках Міністерства зв’язку СРСР. Щоправда і сексуальних натяків на тій «лівій» листівці немає. Лише підпилі новорічні персонажі включно із зайцями і ведмедями.

Письменники копають глибше. У фентезійних «Хроніках Хьйорварду» Ніка Перумова ДМ і Снігуронька трансформуються у мага Акціума і його ученицю Ярину, які перебувають у недвозначних стосунках. ДМ, у принципі, також маг. Персонаж скоріше поганський, аніж християнський. Тому то ми й не віримо у його асексуальність. Не кажучи вже про Снігуроньку, зимову інкарнацію язичницького жіночого божества.

Я вже мовчу про ялинку, як відвертий символ… але краще на цьому зупинити письменний потік і починати святкувати Новоріччя.

З наступаючим!

?

Log in

No account? Create an account