:)

Володимир Єшкілєв

Previous Entry Share
ШЛЯХ БОГОМОЛА (УРИВОК З РОМАНУ)
:)
v_yeshkilev
Невеличка передмова.
В традиційний перший четвер місяця, 7 серпня, о 18.00 Традиційний Філософський квартирник "Під Абсент" поговорить на тему "Трансрелігійна Велика Богиня Праматір Всього Сущого". Традиційно за підтримки Культурологічної Фундації "ЦинамоновийХрущ", традиційно в Меморіальній квартирі художника академіка Володимира Чернявського (вул. Шевченка, 69/7).

Нетрадиційною під час цього засідання квартирника буде лише бонус-презентація роману «Шлях Богомола. Роман про білих хорватів», який щойно вийшов друком у видавництві «Фоліо».

Події в романі відбуваються у дев’ятому столітті, коли в Карпатах формувалась державапротохорватів (предків теперішніх бойків-верховинців). Уперше в Івано-Франківську роман буде презентовано саме на традиційному квартирнику «Під абсент» присвяченому індоєвропейському культу Великої Богині Праматері.

Придбати книжку можна вже у фірмовій книгарні «Фоліо» (площа Шептицького біля кафе «Бізе», працює щоденно, крім понеділка).
________________________________________________________

Отже, ШЛЯХ БОГОМОЛА

Наречених Богомола посвячували лише на вершині літа й лише у головному храмі Триликої, схованому в надрах Царської землі[1]. Колись тут, між двома морями, ховали скіфських володарів і верховних жриць із священного роду Йіми. Курган з храмом в плані нагадував велетенське, покладене горілиць, жіноче тіло. Дві конічні вершини позначали її груди, шлях до святилища йшов між довгих пагорбів-ніг і приводив до кам’яного лона.
Там, під конічним склепінням, горіли ароматні смолоскипи. Всі три лики богині дивились на ритуал. Давні майстри зробили їх із золота – променисто-сонячну Карну-Савру, непримиренну, закуту у лев’ячу подобу Карну-Ашу і заглиблену у свої сни Карну-Морану. Тільки у цьому святилищі аватари богині витримували присутність одна одної. Тільки тут вони забували про своє суперництво, що сягало темного лона часів. Витримували і забували заради наречених свого спільного сина.
Їх приводили сюди перед світанком, ретельно вимитих, намащених сандаловим маслом та загорнутих у сніжно-білі вісонові полотна. Кожна у лівій руці тримала гілку терену. Їхні правиці були зв’язані однією довгою червоною мотузкою. Попереду йшла стара жриця з титулом Садгани – «тієї, що веде до мети». Мотузка, що єднала наречених Богомола, тричі обвивала поперек Садгани. Через кожні три кроки стара промовляла:

Вахана, вахініг, ар-вагні,
Проведи, огорни, опали-освяти

Перед аватарами Триликої наречених розгортали, щоби богиня могла сама переконатись: жодного ґанджу, жодної вади немає в тілах призначених її сину.
Наречені були не худими і не товстими, не високими і не низькими. Їхнє волосся не було ані грубим ані м’яким, їхні груди не спокушали надмірними розмірами, проте й не потребували пошуків. Шкіра наречених не дратувала мармуровою білизною і не принижувала спостережника плебейською засмагою. В кожної з них не було ані гнилого ані дірявого зуба. Їхню цноту дослідили і підтвердили пильні служниці Триликої. Природні запахи їхньої плоті були приємними, а голоси – мелодійними. Всіх їх єднала незрима та неозначена сила, що виходила з юних тіл. Якби на ритуалі опинився чоловік, він би відчув цю силу як непереборну хіть, хоча сутність-вастуа її була незмірно глибшою за енергії статевого потягу.

Й цього ранку все було як завжди.
Жриць богині наповнювали священний дрож і священна радість. Дрожем їхні тіла відкликались на вастуа наречених, підтверджуючи, що вибір був зроблений правильно, що й цього року син Триликої буде тріумфувати в насолоді своїй і явить силу свою племенам і народам Великого Степу.
Цілу ніч жриці виконували біля святилища і в середині храму складні ритуали, готуючись до приходу наречених, проте жодний паросток втоми не виріс в їхніх тілах, не лише в молодих, але й у тих, чий вік наближався до столітнього. Час від часу вони прикладались до золотих і срібних чаш з напоєм, котрий в цих краях називали сомою. Хоча напій цей був животворним і незмірно збільшував сили жриць, він не був тією правдивою сомою давніх часів, що її вживали великі посвячені минулого від Кайшавани до Заратуштри.
Секрет тієї старої соми було втрачено.
І ще багато чого, про що не згадували.
Попри всі древні втрати, ритуал ретельно відтворював святощі, встановлені тисячоліття тому. Жриці, збуджені новою сомою, наснажені вастуа юної і досконалої плоті, що наближалась до храму, співали належні закляття і водили належні процесії. Кожне слово у цих закляттях, кожен крок, жест і оберт у цих подорожах незмінно повторювались з року в рік вже майже шістнадцять століть, від того часу, коли служителі Триликої прийшли на береги теплих морів з півночі, знайшли тут прадавні святища і згаслі вівтарі своїх предків, відновили їх, освятили великими жертвами і запалили в них негасимі вогні Атраваджри[2].

Коли три наречені Богомола вклякли перед трьома золотими ликами, молода жриця з титулом Кшайя[3] загасила всі смолоскипи, покрила запоною священний вогонь і святилище опанувала темрява. В ній виникли судомні звуки, немов невидима жінка стогнала від збудження і задоволення.
Цей хтивий стогін покрили дзвінкі слова закляття:

Ми починаємо ясне промовляння букв:
Акшура-шудши, акшара вамітрей.
Ми знаємо Ненароджену, яка народила.

В її сині немає потворності, немає вади, немає безсилля:
Ртай віграхата, ртай аманава.
Він швидший за найшвидшу здобич.

Три наречених стоять біля ложа його весільного:
Першу звуть Амба, другу – Амріта, третю – Арата.
Всі вони досконалі і немає в них жодної анхалами-вади.

Вони ясно промовляють його ім’я:
Гадагхад.
І присягають йому у вірності.

Вони з побожністю відкривають лона свої, нехай увійде:
Бгада-вахаді!
І ми замовкаємо там, де всі промовляння зайві.

Та з наречених, що вклякла перед ликом Морани, відчула як до неї наближається хтось настільки гарячий, що його доторк висушив суміш поту і масла поміж її ногами.
«Я – Арата, твоя наречена!» - назвала вона свій ритуальний титул і відчула проникнення в себе. Це проникнення було сухим і блискавичним, немов кінцівка велетенської комахи перевірила її цноту. Вона очікувала чогось іншого, страхітливішого і величнішого. Її готове до жертовного болю і жертовної насолоди тіло розчаровано розслабилось.
Жар відступив, натомість вона відчула запах жінки.
«Кшайя!» - впізнала вона запах жриці, знов напружилась до тремтіння, вигнула спину так, що соски торкнулись підлоги. В ритуалах Триликої Кшайя уособлювала всеперемагаючу нестримну хіть. Вважалось, що для отримання насолоди у її тіло могли входити сутності та духи найвищих рангів. Про ритуальну увагу Кшайі мріяла кожна служителька богині. Але жриця лише торкнулась її обличчя і відступила у морок, туди, де хтось схлипував і стогнав.
Темрява наповнилась рухом. Згущення сили насунули зусібіч, звузили простір святилища. У стисненому мороці наче заворочалась чорна гаряча хмара, де зливались енергії, поверхні та секреції людської і нелюдської плоті. Здавалась, невидима оргія оточила Арату. Проте вона не відчула жодного доторку, жодного дихання.
«Напевне, пристрасть Богомола пролилася на інших наречених і жриць, - зміркувала Арата, - а я йому не сподобалась... О, милосердна богине, що ж тепер буде зі мною?»
Її затерплими долонями, що спирались на кам’яні плити підлоги, пробігла кусюча хвилька, немов під ними виросли кристалики солі. Спазм здавив горло.
Звуки, що линули з невидимої хмари, раптом зникли.
Повітря зрушилось, немов у святилище залетів нічний вітерець. Згущення сили відступили, темний простір розімкнувся. Десь високо, під самою вершиною храмового склепіння зашаруділи крила кажанів. Чиясь нестерпно важка присутність залишила храм, повернулася до свого правічного лігва.
За мить перед ідолом Марани спалахнуло світло. Смолоскип горів дивним зеленим полум’ям, світло якого стікало золотими віями богині немов гаряче жертовне масло. Арата відчула різкий запах настою з кошачого кореню[4].
- Ти посвячена дружина Великого Богомола! Вшануй богиню, що довірила тобі свого сина! – промовили над нею.
«Хто дружина? Я?» - тіло Арати випередило її розгублений розум і підвелось з колін.
Незнайома їй жриця у червоному вбранні простягнула Араті жертовну чашу-пуруг, наповнену темною рідиною. За формою пуруг нагадувала квітку шафрану й мала вісім пелюстків, помальованих у бірюзове. На кожному з них накреслили імена богів.
«Посвячена! Він обрав мене!» - щось тепле підкотилось до горла Арати, вона зусиллям волі змусила вологу завмерти в кутиках очей. Дрож пройшов її тілом, що раптом відчуло вологий холод підземелля. Золоте обличчя нічної автари Триликої мружилось в обіцяючому зеленому світлі і чекало на шанування.
І не було марним це очікування.


[1] Царська земля – піденно-східна частина сучасного Керченського півострова.
[2] Вогні авестійського бога Атри.
[3] Кшайя – у ведичній та авестійській традиціях означає одночасно «мирську насолоду» і «кармічно забруднене задоволення».
[4] Кошачий корінь – valerianaofficinalis.


?

Log in

No account? Create an account